Загадки Вітру

...а ви бачилои сьогоднішнє небо?
не знаю, можливо воно таким гарним було тільки у вигляді маленького клаптика у вікні аудиторії, але воно дійсно було чарівним, воно аж палало...
а потім ще зірки. як давно я їх не бачила, а тут раптом зрозуміла, як сильно я їх люблю))))

Ну чтож, Господа. Жизнь всё ещё прекрасна и даже неповторима, что есть приятно. А вообще коктейл пафоса и чего-то будничного -- это всегда прелестно))
весна на дворе, всё живёт и оживает, в воздухе под окном витают свежие ароматы ГринКо, по улицам пролетают мимо окурки, вохмущённо подают голос ворОны и вОроны, всё не желая одарить будущую лучницу парой-другой перьев (впрочем как не хочет и она особо далеко в леса за ними ездить). Вобщем в этом городе всё как обычно и что-то в этом явно есть)

Щастя -- то така невловима штука, вона прходить лише тоді, коли заплющуєш очі і починаєш вірити...
Часом воно приходить нечутно -- коли кохана людина легким доторком будить тебе й ласкаво щось говорить.
Інколи гучніше --зненацька в метро, обіймаючи людину, котру ще зовсім не знаєш, але розумієш - ти для неї щось значиш.
А іноді воно зовсім несподіване. Після емоційно-важкого дня, лежачи на плечі не менш стомленої людини, котра, тим не менш, намагається тебе розважити...
От одне тільки в цьому всьому погано - ти не знаєш, що їм всім дати натомість. Ти просто береш частинку них самих і перетворюєш її на себе... А потім ще думки - чому я?

хоча.... не так вже все й погано))))))))

Напевно це все безглуздо. Це був такий чудовий тиждень, всього було вдосталь - і друзів, і кохання, і сварок, і примирень)
Але мені все не так і всього мало...і знову сумно(

не люблю географию... она делит мир на градусы и километры, разделяя сердца

просто хочу плакати...

інколи життя викидує такі коники, що мало не здасться.
тоді ж треба підкинути йому такого свинтуса, щоб надовго запам*ятало й лишило в спокої хоч на якийсь час))

життя буває життям, а буває Життям.
і от коли настає саме Життя, починаєш задумуватись, а чи не зробити з нього ЖИТТЯ. і робиш. або ж пускаєш все коту під хвіст, щоб потім почати все з самого початку. тому краще відразу працувати на ЖИТТЯ -- так значно економічніше і вигідніше.

Странное чувство.. Будто я жива, а всё вокруг умирает. Обычно наоборот, хм...
Ну и ладно. Значит буду оживлять. Хотя бы свой жж, а то как-то нехорошо получается -- завела, как щенка, а теперь выкидываю, как будто старую больную псину.. Не , нифига, он будет жить)))
На зло всяким нехорошим дядям, которые намекают родителям, что неплохо было бы отобрать у доци лук да и меч подальше отложить...
Пусть только попробуют! Буду отбиваться. Кисточками. И краской. А ещё ватманом. Вотъ. А нечего отбирать у меня то, чем живу!

Благо родители это поняли, теперя жду завтра, а вместе с ним -- и двух дорогих мне существ, Фейрика и Волка))) как же я по ним соскучилась.. да и с остальными давно не общались по-нормальному, так только, вскольз, не тем занята была.. глупая.

Да, глупая! ну не могу я жить без созданных же мною проблем, это как-то неинтересно. Зато этой ночью они решились, и теперь я свободен аки птиц))))))
и больше к нему не вернусь, к Ведзмину-то, не хочу быть вещью

Общество делится на троих: тех, кому на тебя (в смысле меня) плевать, тех, кому твоя шкура дороже, чем тебе самому, и тех немногих, кто делает тебе больно. И вот что интересно. Их всех начинаешь замечать лишь тогда, когда появляются люди из группы №3. Но вот только ты замечаешь всё и всех, но не тех, для кого ты что-то значишь. И даже не тех, с кем тебе не по дороге. И тех и других ты стареешься использовать лишь для того, чтобы казаться сильнее. На самом же деле теперь для тебя существуют только те несколько человечков, единственно которым удалось оставить рваную рану на самой нужной мышце организма человека – на сердце. А ещё полосы на весьма непонятной субстанции – да-да, именно на душе. И вот теперь сердце разрывается, а душа бьется в агонии. Банальное сравнение, правда? Я тоже так думала ещё неделю назад, сейчас же понимаю, что это весьма удачное сравнение. Я надеюсь, ты понял(а), что это всё обо мне и вас всех?
Итак. К чему я веду? Да ни к чему конкретному, солнышко. Просто я мазохистка, способная что-то сотворить лишь создав сначала тучу проблем. Просто я нашла свой кусок счастья, а теперь не знаю что с ним делать. Просто сейчас так сложно, что самые простые вопросы доводят до истерики. Просто всё так банально, что хочется что-нибудь сломать. Просто опять готичусь. Ничего, к весне пройдёт.

-Цей день був таким самим звичайним, як і сотні інших до нього. Це була субота.

Сама не знаю чому, але з самого ранку було таке враження,ніби має статися щось може не дивовижне, але принаймні особливе, незвичайне. Можливо таке враження склалось через першу цьогорічну осінню мряку, можливо це через ще щось. Не знаю.

-Цей день був особливо звичайним

Ледь дочекавшись дзвінка з уроків і впевнившись у тому, що друзі зірвали всі плани стовно прогулянок, плюнула на все й сама пішла містом.

-День був схожий на десятки інших.

Я йшла містом, намагаючись не думати як саме мені йти, проте я знала вже тоді куди саме я піду, а тому не переймалась з приводу «а як звідти вилазити?»

-Це був звичайнісінький день

Того дня вітер співав для мене, принаймні мені хтілось в це вірити.
Люди не звертали жодної уваги один на одного, а в очах читалося єдине бажання опинитися в теплі.

-Звичайний день

Я була не з ними. Я давно чекала саме на цей дощ, а тому бажання сховатися в затишку домашньої канапи було мені не зрозумілим. Я майже відверто сміялась із них, з тих, хто боявся осінньої сутності.

-Звичайнісінький…

Але я й ледь не плакала. Як це все набридло. Набридли ті й самі лиця. Одні й ті ж проблеми щодня, щотижня, щороку… А на вулиці ж так добре! Прохолодні краплі пестять обличчя, вітер ніжить руки, а калюжі самі стрибають під ноги.

-День

Сірі й коричневі фарби так неповторно гарно виграють на асфальті, бруківці, землі, цегляних стінах. Старі будинки стомлено споглядають світ крізь вибиті шибки під’їздів й запрошують у наше минуле. Так, саме у наше – адже я колись жила у цьому домі.

-Як і інші

Гм, ностальгія за дитинством викликає легеньку посмішку. Як давно це було. А нібито ще вчора сиділа он тій гойдалці.

-Буденний, щоденний…

Йдучи за покликом тієї самої ностальгії, піднімаюсь до вікна між четвертим та п’ятим поверхами. В лице дмухнула воля – так, саме вона. Дмухнула й відразу розчинилась у легенях.

-Сотні…

Але час вже йти. Востаннє обертаюсь й звертаю з подвір’я на вулицю. Людей стало трохи менше. Із кожним кроком до кінцевої мети прогулянки сум все гостріше вкарбовується у серце.

-Звичайний день

Захотілось краплинки чогось яскравого. Спустилась у підземний перехід, й в очі відразу кинулась вона – жовта троянда. Опереджаючи чужих та ворожих мені людей, кидаюсь у той бік. Вона моя.

-Як всі…

І ось ми вдвох йдемо парком. Я та троянда. Вдвох, ігноруючи сміх якихось довбнів: «готесочка» Байдуже. Хай кажуть, що хочуть, як мізків на більше не вистачає.

-Цей день

Але їм все ж вдалось ще трохи спаскудити мій настрій.
Ігноруючи заасфальтовану паркову доріжку, трохи звертаю й йду вже травою. Мертвий вогонь листя та живий ще смарагд трави чіпляється на мої чоботи, яким поки не доводилось випробувати такого щастя.

-Звичайнісінький

Під суміш голосів рок-н-ролу та парку, відрікшись від міста, продовжую прогулянку. Час від часу згадую про парасольку, але відразу з якимось острахом відкидаю думку її відкрити, ніби парасолька – то такий собі місточок, що єднає мене з містом. Посміхаючись над цією своєю «ображеністю на все людство», звертаю на дорогу додому.

-Такий, яким він і мав бути

Трохи розчарована, ображена, сумна й тим не менш щаслива все ще чекаю на несподіванку. На будь-яку. На кошеня, за яким доведеться дертися на дерево, на сніг, на дощ із сакури, на динозавра посеред дороги, на будь-що. Аби тільки це «будь-що» відволікало від різнокольорової буденності.

-Сумний та нудний

Але нічого не сталось. Ми, я та троянда, піднялись майже на самий дах шістнадцяти-поверхівки. Подивившись униз, відчула гостре бажання якщо не самій, то принаймні троянду туди скинути. Туди, де хтось її пожаліє, а може й зігріє. Туди, де вона відчує полегшення від падіння, але…

-Розчавлений та заляканий

…але рука не піднялась. Ця квітка вже стала частиною мене, а я ж себе так люблю. От і не змогла. Не змогла виконати своє маленьке бажання та подивитись на свій політ. Не змогла.

-Позбавлений мрій

Не змогла розкрити крила-пелюстки. Замість того згадувала теє дурне «готесочка». Воно ніби засіла у мозку. «Готесочка» Невже то я?

-Без надії на життя

Невже це я? невже я сама собі купляю квіт? Невже сама себе втішаю? Невже я все ж таки одна?

-Приречений на самотність

Невже ніхто так і не підійде до мене, не посміхнеться та не скаже: «Не плач, вовченятко, зграя з тобою»?

-Але все ж такий самий

Не дочекаюсь я того. Бо з кожним програшем ставатиму оманливо сильнішою, а насправді ще слабшою. Бо з кожною перемогою відступатиму від себе.

-Як інші. Як тисячі інших.

Отож залишається лише сміятися. Щиро або істерично. Головне не здаватися. Програвати, але не відступати.

-На останок

Отак мовила я своїй троянді у самоті за декілька днів після того. Десь у середині себе я розуміла, що вже божеволію, а тому просто засміялась та разом із своєю жовтою колючою подругою пішла додому.

…
-Чем ты дышишь?
--В смысле?
---Только не воздухом!
-Этот вопрос обширен. Некто, начни.
----Памятью о знаниях, которые можно достать.
-А почему памятью?
----Я не стремлюсь осознавать сам процесс познания.
-Знания могут быть лишь осознанными…
-----Хватит, а то этот спор затянется на несколько часов, а им уходить скоро. Юль?
-Только не мной, ладно?
------Своим миром.
---Свободой.
-Хм… Юлия.
--------Как это ни банально, но воздухом.
-Олег?
-----Путём. Своим путём.
-Саша?
--------Мечтой.
-Что касается меня, то мой ответ битва. Неважно какая: то ли это спор, то ли отношения, то ли сама драка. Ольга?
---------Я не знаю. У меня сейчас та же проблема, которая сначала была у Акелы…
-----Хе, попалась.
- Ладно, Акела, можешь теперь?
--Поиском мечты.
-Именно мечты?
--Да.
-Оля?
---------Наверное тоже поиском, но…
-Но мечты ли?
---------Вот и я том же. Мечты ли?...
-Хорошо, следующий вопрос. Ради чего вы живёте?
-----Ради пути.
-Я не об этом. Это без чего вы не можете жить, а сейчас я имею в виду то, за что вы будете бороться до последнего. То, защищая что, вы будете вгрызаться в руку, вырывающую у вас сердце. Я про…
--Семья.
-Прости?
-Семья.
--------Друзья.
-----У меня это одно и то же.
-Ну, это мы с тобой…



Це приблизний уривок розмови, в якій я приймала участь декілька годин назад. Під час цієї розмови я із кожною хвилиною все ясніше розуміла, яка я ще мала дитина. Я збагнула, що я зовсім нічого не знаю. Ба навіть більше. Якщо я не зможу чогось в собі змінити, чогось важливого, найближчим часом, то так і можу лишитися 14-річною нездарою, не здатною на самостійне життя.
Я так і не змогла відповісти на питання «Хто ти?» Я ледь змогла змусити себе голосно вимовити «вовк», бо ж який я вовк? Собака. Щеня. Я лишень вдячна була Вовкові, що він перепитав тільки «Вовк чи Вовчиця?» Інакше я не змогла б пояснити свій вибір. Далі мене спитала «Ти з нами?» «Так, я з вами» «Ну що, вовки, приймаємо до себе?» «Приймаємо». Я ладна була втікти якнайдалі, аби тільки вони не дивились на мене, ніби чогось очікували. Але й була рада, що принаймні на словах, принаймні сьогодні, вони погодились. І за те, що я «з ними», проте не їх. І вони просто разом, а не чиї-небудь. «Тут усі пари складені з одинаків, ти не єдина».
Я знаю, що не єдина. І я знаю, що в разі потреби я зможу розраховувати на їх допомогу (якщо буду з ними, або принаймні не проти них), проте було важко. Багато легше вести за собою зграю цуценят, що шукали собі старшого, ніж увійти у зграю справжніх, старших вовків, один з яких психолог-провокатор. Багато легше спостерігати із кутка за розмовою й подумки придумувати відповіді, ніж признати, що ми рівні. Сама не знаю чому. Адже що ці хлопці й дівчата не ставили себе вище за мене, принаймні вправно робили такий вигляд, та й я не вважаю себе нижчою за будь-кого. Але від волею аж віяло навкруги. Й не тому, що вони робили, що хтіли, а тому, що вони знали, чого саме вони хтять і як цього досягти.

А от зараз я сиджу й дивлюсь на 6-граннник, що мені його подарував Вовк, щоб я навчилась робити власний вибір. Щоб я здобула бажаного життя для себе. Життя для себе, а не для когось. Життя через себе, а не через когось. Дивлюсь і думаю, яке слово написати наступним і який рух був перед цим. Думаю про те, що сталось і що може статися. Думаю про себе. Про всі свої помилки. Про помилки, зроблені через інших. Про відмовки, що ними все пояснюю. Про якийсь пошук, якусь мету, якісь слова, якусь дію…

Нарешті я знайшла собі людину, друга, хлопця, з яким приємно просто помовчати. Хлопця, в якому я знайшла все, що досить довго шукала в усіх своїх друзях. Друга, котрий здатен зрозуміти чи є цікавою та зрозумілою мені тема розмови. Людину, котра другові віддасть останнє.
Від мені ще незвичної впевненості у нашій наступній зустрічі непомітним стає навіть головний недолік нашого спілкування—всього декілька тисяч кілометрів між Києвом та Сургутом.
Між іншим, українським зграям привіт від Північних Вовків Сибіру!

Сьогодні я скоїла вбивство. Я вбила теє маленьке вовченятко, що ще вчора жило в мені. Вбила тілько за те, що воно ще раз спробувало завити на місяць.
Коли я підійшла до нього, він подивився на мене своїми не по-вовчи зеленими очима, радісно заскавчав і, немов маленьке цуценя, кинувся мене облизувати й цілувати. Це маленьке створіння не розуміло ще причини, з якої я сама відчувала себе кам’яною й безжалісною статуєю.
Відчувши, що сил чекати більш не маю, я востаннє подивилась на пухнастого й ще зовсім не страшного звіра й повела його туди, куди ніхто окрім мене не знайде дороги. Сльози текли моїми очима, але я йшла й вела за собою на смерть єдину істоту, що підтримувала життя в мені попри всі негаразди долі.
Звернувши за чергове дерево самотності, я впала без сил. Вовченятко нарешті збагнуло, що то не просто так я згадала шлях до цієї бісової місцини власної душі. Звірятко сміливо подивилося на мене моїми власними очима, на секунду вишкірило свої біленькі ікла—воно знало, як сильно я це люблю, —і гордовито підставило шию.
Я не витримала. Схопила вовченятко за горлянку й безжалісно зачавила себе саму.
І ось я лежу вбита посеред власної душі й не маю сил оживати. Власне, не маю навіть бажання жити знову. А навіщо? Адже мене такої, яка я була, вже не буде. Ніколи. Власне й мене будь-якої вже не буде. Все, що бачитимете тепер, буде лише масками, що я їх навчилась надівати, ролями, що я їх так і не навчилась грати.

На місто нечутною ходою спускався вечір…
Зазвичай саме так або дуже схоже починаються оповідання пов’язані із сутінками. Мій початок буде трохи іншим.
На цю гору Вечір чимчикував п’ятнадцятихвилмнними кроками разом із «Пікніком». Ніщо не могло стати йому на заваді: ані маленькі діти зі своїми бабусями, ані багаті й вічно поспішаючи кудись-то там дядьки. Єдиним, що якось могло затримати невблаганну темряву, був спів гітари.
Невблаганні для дорослих вух звуки року лунали із сусіднього вікна, і з кожною новою піснею Вечір здивовано зупинявся, а іноді навіть робив крок назад.
Якось о цій порі Вечір вирішив зробити вигляд, нібито він тут головний, а не Чаклунка. Проте одного невдоволеного погляду Чародійки вистачило для того, щоб цей Бешкетник повернувся на місце й не осмілювався більше погрожувати хмарами й дрібним та нецікавим Їй дощиком.
А Відьма чаклувала. Чари її були страшні та небезпечні, адже Вона, на відміну од всіх знайомих, не займалась такими дрібницями як кохання або краса. Ні. Шаман варила щастя цього світу. А в перервах, допоки зілля закипало, Вона бавилась тим, що створювала й знищувала нові світи.
Колись Їй, як і багатьом іншим, спала на думку доволі цікава річ: одного нашого поруху достатньо для того, щоб знищити чийсь маленький світ. Нашому ж світові поки щастить: наш плин часу відрізняється від часу в більших братах-світах.
— «Бульк»- сказала вода й приготувалася спіймати собою чергову гидоту, необхідну мізерним людям для продовження життя.
А скільки людей задумуються про походження власного щастя? Це питання не давало спокою Чортівні вже декілька століть. Так, Вона чула про богів, про Бога Єдиного й інших, але Вона в це не вірила. Вона й не повірить ніколи в те, що вбило її сестер для того, щоб люди в нього повірили.
—Цілком звичним за 8 століть рухом Іро перемішала зілля.
Що ж це виходить? Невже Щось, або Хтось, невидимий й недоторканий може вбивати тих, хто віру в себе заслуговував не те що віками, а скоріше тисячоріччями? Того ж Перуна, Ярила, Дажбога або, наприклад, Одіна. Тора, Локі? Її саму? Велику й багатойменну?
—Мало не забула додати трошки сліз поминальних плакальниць.
Але ж Вона свої імена відпрацьовувала плоттю й кров’ю! до того ж своєю кров’ю, а не прихильників. Власне, Вона й прихильників не мала вже десь зо п’ять століть.
—Піни ще нема? Нема.
Лише в останні півсторіччя стала повертатись до старих і сивих вже богів сучасна молодь. Але що ж вона може вдіяти? Хіба можуть ці діти (так, саме діти, скільки б їм не було років) вдихнути життя в богів, чиїм повітрям не дихали не те що вони, а навіть діди їх і прадіди? Хіба можуть вони правильно заспівати пісень, неспіваних їхніми бабками й прабабками?
—Вух! Ледь встигла вогонь спіймати! Ну здичавів він зараз!
Ні, не зможуть. Принаймні без Її допомоги, а Вона вже виросла з того віку, коли бажання допомогти людям було сильніше від усього. Дев’ять віків то не жарти все ж-таки! Вона й щастя-то варить лише за старою звичкою та в пам’ять про своїх сестер, втоплених за «єресь проти Бога єдиного». Клята інквізиція!
—Що це? Невже сльоза? Так. Звичайнісінька сльоза із очей, що востаннє плакали два віки тому. Що ж. Щастя цієї весни людям забезпечене. Можна й відпочити тепер… Роки на два. Нехай люди вчаться цінувати своє щастя в горі…

Багато хто мені казав: «Кохання надає крил», «Кохання дарує можливість літати»…
Цілком можливо, що ці люди не помиляються, проте мені від цього легше не стає. Навпаки. Й без того непомітні крила тільки меншають з кожним днем. Пера, одне за іншим, пролітають повз мене, а ніхто цього не помічає.
Ніхто не помічає, як гине молода дівчина, що так колись хтіла змінити бодай щось у цьому бісовому світі на краще.
Що ж, радійте, люди, я не заважатиму.
Плачте, ангели, я могла бути з вами.
Сумуйте, демони, я не ваша.
Я одиначка, що заблукала серед нескінчених ланцюгів обов’язків, кайданів відносин, мотузків чужого болю.
Я одна з тих, попереду яких—пустка. Пустка, якої я так боюсь. Найприкріше те, що я знаю, як її уникнути: або бути слабшою й прагнути чогось меншого, банальнішого, буденнішого, дурнішого… але ні, я надто горда для цього. Тоді є другий шлях. Стати сильнішою, йти головами інших, досягаючи власних цілей, забуваючи й руйнуючи мрії інших. Теж ні. Я надто волелюбна, щоб інших лишати цього дарунку Долі, що від нього я відмовилась. Добровільно. Назавжди. Бо дурна.
Дурна, бо окрім того, що сама заплуталась, так ще й вас вплутую у свої проблеми. Але ж навіщо? Невже так легше? А біс його знає. Головне те, що нарешті плакати навчилась.

Сьогодні остаточно збагнула, як виглядає Біль. Він має блакитні очі, світле волосся й манери на кшталт XVIII—XIX століття. Він носить чорний одяг й вчить дітей англійській мові. Він жартує із почуттями й понад усе любить Волю. Його життя—суцільний театр…
Але Його Воля не схожа на мою. Його сцена—не для моєї гри. Ми занадто різні. Цьому ж тоді так хочеться продовження? Чому так цікаво побачити епілог? Невже я витримаю чергову поразку й зможу піти, неначе мене це не зачепило? Невже я й Йому дам вільно піти? Адже сил тримати вже не буде…
А на згадку мені лишаться лише Вічна осінь у душі, Вітер в очах і Воля в серці… А ще нестерпний біль, що я його муситиму терпіти, адже не маю права скинути із себе ланцюги обов’язку й вдячності…